Багато хто знає, що всесвітньо-відомий художник Василь Курилик виріс на фермі на північ від Вінніпегу, в містечку Роквуд. Однак не всі знають, що цей геній пензля - українець. І саме завдяки громадській організації O.W.L. Open World   Learning, яка проводить конкурс з нагоди  святкування 125-річчя перших українських поселень у Канаді та 150-річчя Незалежності, все більше людей може дізнатися про тих українців-емігрантів, які своїм талантом підкорили не лише Канаду, але й увесь світ.

         Говорячи про Василя Курилика, як особистість і митця, який зберіг у своєму світосприйманні українську культурну традицію і залишив помітний слід в історії сучасного образотворчого мистецтва, згадуються в пам'яті слова канадського гумориста Стефана Лікока: «скакай на коня і жени увсебіч одразу! Він був нашим пророком загибелі, провістивши кінець цивілізації від вибуху атомної енерґії. Був відлюдником і хлопчиною з ферми, що знов і знов повертався до розповіді про хутірське життя, часто малюючи пройняті гумором сценки дитячих ігор. Був благочестивим страдником, що повсякчас заторкував реліґійні теми, умовляючи нас стати кращими. Був поетом пензля, відслоняючи нам таємну силу краєвиду чи гри світла в образах, які полонили душу, мов ясні сни.»

         Щоб до кінця збагнути життєву драму Курилика потрібно постійно повертатися до його нещасливого дитинства, адже саме воно стало зародком його мистецької творчості. Дід Василя Курилика був в рядах перших буковинських переселенців, які прибули на канадську землю ще в далекому 1896 році. Пізніше у листі до Панаса Заливахи він так опише своє дитинство: «Я родився 1927 р. у Канаді, перший син рільника на канадських степах. Тато з Буковини, села Борівці, мама в Канаді народилася, однак її родичі також з Борівців. Всіх дітей 7». Родинні стосунки складалися тяжкі. У очах батька, він був слабкодухим і нездарою, це пригноблювало його. Одного разу батько побажав йому на ніч: «Поспи і прокинься хлопцем! Перестань бути дівкою!». У школі також стосунки з однокласниками не склались. Єдина річ, в якій він не мав собі рівних, було малювання. Хист учня до малювання помітила вчителька і попросила Василя зробити серію малюнків, що розповідають про історію Канади. Вийшло вдало і дуже пізнавально. Іноді вночі, ховаючись від сторонніх очей, він молився. Одначе зазнана від батьків зневага назавжди зробила з нього сором’язливого недоріку, а мовчання Бога у відповідь на його благання  – запеклого атеїста.

         Після школи Василь проти батьківської волі, поступає навчатися в мистецький коледж в місті Торонто. Далі знову відправляється на пошуки чогось кращого, однак злидні та проблеми із здоров’ям слідують за  ним завжди, на цей раз їде до Мехіко, пізніше Монреаль, а згодом і Лондон. І саме тут ненависть і співчуття до самого себе досягають апогею, художник потрапляє до психіатричної лікарні із психоматичними болями очей, де намагається закінчити життя самогубством. Навіть у такий час він продовжує творити. Характерним для того періоду є полотно «Портрет художника як молодої людини» та «Лабіринт».

         Поворотною віхою Куриликового життя стає навернення до Бога. Саме це символізує картина «Lord, That I May See»,  на якій людина шукає шлях, і незважаючи  на те, що вона сліпа - дивиться вгору.

Надія є, хвороба минає. Василь починає дивитися на реальність в іншому світлі, так і з’являється новий автопортрет. Це біографія душі, в якій домінують фігури, що відіграли важливу роль у його навернені. Художник на ній промовляє фразою Августина: «Пізно я полюбив тебе. Давня краса, вічно стара і вічно нова».

         Атеїст Василь Курилик побачив у своєму одужанні Боже проведіння. Він мусить проілюструвати Євангеліє. Це його мета і моральний обов’язок. Тому у 1969 р. художник взяв квиток до Дамаску і сів у Східний експрес. Проте Суецька криза, воєнні дії дуже ускладнили подорож митця. Він з труднощами дістався до Єрусалиму. Три тижні, проведені на Святій Землі, лягли в основу автобіографії Курилика: «Зі мною ще хтось».

Щоб відчути реальність подій двотисячної давнини, Василь Курилик пройшов місцями, які згадуються в Євангелії від Матвія. Повернувся до Канади з твердим переконанням: він мусить реалізувати задумане. У країні – економічна рецесія. Курилик спробував розпочати власний бізнес. Проте мрія продавати рами для картин не справдилась. У час вимушеного безробіття, у перші дні нового 1960 року, Василь Курилик взяв папір, фарби і сів до столу. Робота над «Страстями Христовими» тривала три виснажливих роки. Один аркуш за тиждень. Всього 160 робіт розміром 51х56 см. Гуаш, акварель, деякі – маслом.  Це була, мабуть, найдетальніша ілюстрація Святого Письма.

Можливо, серію точніше було б назвати не ілюстраціями, а майстерно знятими кінокадрами, внутрішній драматизм яких передається глядачеві, не залишаючи його байдужим. У 1960 р. з індивідуальною виставкою в галереї «Айсікс» приходить помітний комерційний успіх. «Курилик є митцем, котрий, як Моцарт, приносить світло з іншого світу», – захоплюються визначні авторитети.

         Він щасливий, у 1962 році одружується з Джін Ендріс, і нарешті може сказати: «Усе мені йде на руку!», а у листі до знайомого пише: «Я знайшов християнську віру і почав життя наново. Я побачив, що гнів проти родичів є гріх, я повинен славити їх». Саме тому пише дві серії, одну про маму, як піонерку, а іншу про тата – емігранта.

         Та найбільше враження на Василя справила його перша поїздка на рідну землю, на Буковину. У 1970 році спілка художників УРСР запросила художників Канади до України, так званий тоді обмін досвітом, серед запрошених був і Василь Курилик. Митець був вражений красою буковинського краю та поспішав зробити якомога більше замальовок природи, щоб закінчити картини в Канаді. Пізніше він сім років добивався дозволу знову поїхати на Буковину й Прикарпаття, аби зробити серію зарисовок з того краю. Пригадує дружина Джін : «Я забороняла йому робити таку далеку подорож на Буковину тоді вже він був надто хворий. Хоча я сама відчувала що ця поїздка, для нього була надто важлива, для його духовного збагачення, його туди тягнуло прямо магнітом. Він мені багато розповідав про чарівну Буковину. І вперто завжди твердив: «Я знову повернусь на Буковину, якщо мене навіть понесуть на ношах», тому я провела його до аеропорту Оттави і він полетів...». Коли художник вдруге перебував у рідному селі то рідня пригадує такий випадок: «Тоді на дворі стояло тепле літо. Василь багато малював у полі, раптом до хати, де він тоді перебував, вбігла маленька дівчинка і крикнула: «Ваш вуйко художник захворів і впав лицем до землі і там лежить». Тут миттєво вибігли люди з хати і підійшли до лежачого Василя запитавши: «Вам погано, вуйку Василю». На що художник з усмішкою відповів: «Ні, мої рідні, все в порядку. Я просто хочу начутись запаху рідної землі. Вона має свій особистий запах. Тут я шукаю свого коріння». Саме тоді пише свої знамениті картини “Буковинська серія”. Кожне полотно наповнене любов’ю до рідної землі, про яку так багато розповідали йому дідусь і бабуся,  її він одразу полюбив усім своїм серцем. Повернувшись в Канаду він потрапляє в лікарню, але продовжує малювати серію картин на буковинську тематику.

         Видатна серія «Українська піонерія» є однією з найвідоміших. Цей твір складається із шести великих полотн. Варто детально зупинитись на цих картинах. Тут відображена ціла епоха історії еміграції українців до Канади. 

         Ще одна робота, яка безсумнівно заслуговує на увагу, це «This is the Nemesis». На ній зображено атомний вибух над містом Гамільтон. Ще за п’ятнадцять років до чорнобильської трагедії Василь Курилик попередив нас у своїх картинах про атомний викид. Можливо саме Боже провидіння спустилось на художника і він у своїх картинах попереджує: «Люди будьте пильні, бо над світом нависла загроза цивілізації».

         Митець іноді відмовлявся ставити особисті підписи на роботах, бо вважав, що автор в такому випадку забагато думає про себе. «Підпис, це начебто хвальба: це я зробив...» – говорив митець. «Але ж то Бог є автором мистецтва, а людина Божою слугою».

         3 листопада 1977 році Василя Курилика не стало. Йому доля виділила лише 50 років, хоча в планах було ще багато творчих задумів.

         «Після відходу майстрів, критики намагаються визначити обсяг їхнього вкладу в культуру. Набирає ваги «остаточний» підсумок. Був це великий колорист чи майстер форми? Однак Василя Курилика, що помер 1977 року, особливо трудно оцінювати: стає на заваді його многогранність», - так говорить про Василя Курилика Джон Мюррей, митецький критик Канади. І справді у картинах Курилика можна забути про оповідь, що стоїть за ними; можна примусити себе абстрагуватися від їхньої філософії — тоді вони ще яскравіше постануть перед нами як гра площин, що несуть у собі співвідношення кольорів.